Інвестиційний процес починається з визначення цілей та ресурсів інвестування

Тенденції ринку інвестиційних послуг · 24.12.2010 10:26

Наступним етапом цього процесу є інвестиційний аналіз, який складається не тільки з правильного визначення дохідності і ризикованості інвестицій, але й спрямовується на доцільний вибір об’єктів вкладень для отримання найкращих результатів.
У цілому інвестиційний аналіз визначається як “багатостороння діяльність, що включає в себе пошук нових, прибутковіших інвестиційних пропозицій, вивчення технічних та маркетингових міркувань для передбачення (прогнозування) наслідків прийняття до реалізації інвестиційних пропозицій, здійснення економічного аналізу для визначення потенційних можливостей генерації прибутку для кожної інвестиційної пропозиції.

В економіці аналіз ( від грец. аnalisis – розкладання, розчленування) - являє собою систему спеціальних знань, пов’язаних з дослідженням і оцінкою економічних процесів, які розвиваються під впливом об’єктивних законів і суб'єктивних факторів.
Економічний аналіз розвивається на макро- і мікроекономічному рівнях і, як правило, має цілеспрямований характер. Розвиток ринкової економіки сприяє розвитку економічного аналізу передусім на мікрорівні. Основою такого аналізу є фінансовий аналіз, оскільки він вивчає сукупність фінансових ресурсів методом визначення системи показників їх наявності, розміщення та використання. Як спосіб накопичення, транcформації і використання інформації фінансового характеру такий аналіз дозволяє:

- дати загальну оцінку поточного і перспективного фінансового стану об’єкта;
- визначити фінансову стійкість підприємства;
- оцінити можливі темпи його розвитку з позиції фінансового забезпечення;
- здійснити аналіз ефективності використання капіталу та виявити доступні джерела коштів і оцінити можливість їх мобілізації;
- спрогнозуватиосновні тенденції у фінансовому стані підприємства;
- спрогнозувати положення об’єкта на ринку капіталів.

У широкому розумінні об’єктами фінансового аналізу можуть бути підприємства, групи підприємств, галузі, національні економіки.

В традиційному (вузькому) розумінні фінансовий аналіз являє собою метод оцінки і прогнозування фінансового стану підприємства на основі його бухгалтерської звітності. Фінансовий аналіз в сучасних умовах трактується як складова частина проектного аналізу, який вимагає вибір та обгрунтування фінансових вкладень з більш високою дохідністю. Тому з позицій проектного аналізу фінансовий аналіз повинен вирішувати такі завдання:

- оцінити фінансовий стан і фінансові результати діяльності підприємства за умови прийняття інвестиційного проекту і за умови діяльності без проекту;
- визначити необхідну і достатню суму для фінансування проекту і розробити послідовність використання цих фінансових ресурсів за часом;
- розрахувати достатність фінансових стимулів для потенційних інвесторів;
- провести порівняння в кількісному вимірюванні витрат та вигод проекту.

Таким чином, фінансовий аналіз з позицій проектного аналізу повинен оцінити ефективність проекту.
Фінансовий аналіз проводиться з використанням різних методів, за допомогою яких виявляється взаємозв’язок між основними показниками. Можна виділити три основні типи моделей, якими користується фінансовий аналіз: дескриптивні, предикативні та нормативні.

Дескриптивні моделі застосовуються для оцінки фінансового стану підприємства, вони відомі також як моделі описового характеру. До них відносяться: побудова системи звітних балансів, надання фінансової звітності в різних аналітичних розрізах, вертикальний та горизонтальний аналіз звітності, система аналітичних коефіцієнтів, аналітичні записки до звітності. Всі ці моделі засновані на використанні інформації бухгалтерської звітності.

Вертикальний аналіз представляє бухгалтерську звітністі у вигляді відносних величин, які характеризують структуру підсумкових показників.

Горизонтальний аналіз дозволяє виявити тенденції зміни окремих статей або їх груп, які входять до складу бухгалтерської звітності. В основі аналізу лежить розрахунок базисних темпів зростання балансових статей або статей звіту про прибутки і збитки.

Система аналітичних коефіцієнтів — основний елемент аналізу фінансового стану, який застосовується різними групами користувачів: менеджерами, аналітиками, акціонерами, кредиторами тощо. Відомі десятки цих показників, тому їх поділяють на декілька груп. Частіше всього виділяють п’ять груп показників за наступними напрямками фінансового аналізу.

1. Аналіз ліквідності. Показники цієї групи дозволяють описати і проаналізувати можливість підприємства відповідати за своїми поточними зобов'язаннями. В основу алгоритму розрахунку цих показників закладена ідея співставлення поточних активів (оборотних коштів) з короткостроковою кредиторською заборгованістю. В результаті встановлюють міру забезпечення підприємства обіговими коштами, які необхідні для розрахунків з кредиторами за поточними операціями.

2. Аналіз поточної діяльності. Ефективність поточної фінансово-господарської діяльності може бути оцінена протягом операційного циклу, який залежить від оборотності коштів у різних видах активів. При інших рівних умовах прискорення оборотності коштів свідчить про підвищення ефективності.

3. Аналіз фінансової стійкості. За допомогою цих показників оцінюють склад джерел фінансування і динаміку співвідношення між ними. Аналіз грунтується на диференціації джерел за рівнем собівартості, ступенем доступності, надійностю, ступенем ризику тощо.

4. Аналіз рентабельності. Показники цієї групи призначені для оцінки загальної ефективності вкладення коштів. На відміну від показників другої групи тут абстрагуються від конкретних видів активів, аналізуючи рентабельність капіталовкладень в цілому.

5. Аналіз положення і діяльності на ринку капіталів. В рамках цього аналізу проводять просторово-часові співставлення показників, які характеризують положення підприємства на ринку цінних паперів: дивідендний доход, доход на акцію та інші.
Предикативні моделі - це моделі прогностичного характеру. Вони використовуються для прогнозування доходів підприємства і його майбутнього фінансового стану. Найбільш розповсюдженими з них є: розрахунок точки критичного обсягу продаж, побудова прогностичних фінансових звітів, моделі динамічного та ситуаційного аналізу.

Нормативні моделі дозволяють порівнювати фактичні результати діяльності з плановими. Вони використовуються переважно у внутрішньому фінансовому аналізі, коли встановлюються нормативи по кожній статті витрат технологічного процесу, виробам, центрам відповідальності тощо, і аналізуються відхилення фактичних даних від цих нормативів.

Акумулюючи потоки практично всієї важливої економічної інформації, процедури фінансового аналізу у цілому дають оцінку стану і перспектив розвитку всіх видів діяльності підприємства, включаючи інвестиційну. Разом із тим в сучасній економіці інвестиційні ресурси та їх потоки мають стати, на наш погляд, об'єктом спеціалізованого інвестиційного аналізу. Його зміст і основна мета полягають в оцінці інвестиційного потенціалу суб'єкта господарювання і виявленні шляхів його реалізації за допомогою ефективної інвестиційної політики.

Пов'язаний з методологією та інструментарієм фінансового і економічного аналізу (рис. 3.1), інвестиційний аналіз базується на аналогічних принципах системності, об'єктивності, регулярності. У цілому співпадають і загальні форми фінансового та інвестиційного аналізу.

Рис. 3.1. Система інвестиційного аналізу [83].
Але якщо з точки зору загального фінансового аналізу до першої групи користувачів відносять власників підприємств, кредиторів, постачальників, клієнтів (покупців), податкові органи, персонал підприємства і керівництво, то найбільш зацікавленими суб'єктами інвестиційного аналізу є індивідуальні та інституційні інвестори.

Доповнюється і деталізується і друга група користувачів інформації, котрі хоча безпосередньо і не зацікавлені в діяльності підприємства, але повинні за статусом або за договором захищати інтереси першої групи користувачів. Поряд з державними органами регулювання загальної фінансової компетенції (Мінфін, Нацбанк), пресою, профспілками, аудиторськими фірмами, юристами це - спеціальні органи державного регулювання (ДКЦПФР), професійні інвестиційні асоціації, інвестиційні консультанти, фондові біржі.

Зрозуміло, що об'єктами інвестиційного аналізу на мікрорівні є ті суб'єкти господарювання, котрим надано право інвестиційної діяльності та законодавче визначені об'єкти інвестування. Так, банки (за виключенням інвестиційних) можуть бути лише частково суб’єктами інвестиційної діяльності і, таким чином, об’єктами безпосередньо інвестиційного аналізу. Не визначено, чи можуть бути інвесторами громадські організації, спонсорські угруповання, неурядові організації, військові формування.

Регіональні адміністративні угрупування, вільні економічні зони різних типів лише за певних умов є суб’єктами господарської, в т.ч. інвестиційної діяльності, однак розробляють і реалізують, як правило, відповідні інвестиційні програми. Це ж стосується і галузевого та міжгалузевого зрізу об’єктності інвестиційного аналізу.
Вважаємо, інвестиційний аналіз на сьогодні має ефективно виконувати такі функції:

- розробляти інвестиційні пропозиції ї,формувати з них портфель пропозицій;
- визначати напрям інвестиційної діяльності підприємства, який максимально забезпечить реалізацію стратегічного напряму розвитку цієї діяльності;
- розробка та визначення потреб підприємства в інвестиційних ресурсах;
- мінімізація інвестиційного ризику, з можливою підготовкою рішень щодо можливого “виходу” з неефективних проектів.

Моделі, які застосовуються для аналізу фінансових інвестицій, можна класифікувати за різними ознаками.
Сьогодні не існує загальноприйнятої їх класифікації. Це можна частково пояснити тим, що всі моделі інвестиційного аналізу грунтуються на різних методах і використовують різні показники.

Так, український економіст Б.Л.Луців виділяє такі моделі аналізу портфеля цінних паперів: 1) практично-нормативні моделі (модель Марковітца, Тобіна); 2) індексна модель Шарпа; 3)модель САРМ; 4) модель АРТ; 5)модель вибору портфеля цінних паперів Кларксона. Слуцкін Л. рекомендує поділяти моделі аналізу на два основні види: моделі активного та пасивного менеджменту. На основі розгляду видів моделей інвестиційного аналізу в роботі визначені основні критерії класифікації моделей аналізу (табл. 3.1 ).

Таблиця 3.1
Критерії класифікації моделей інвестиційного аналізу.

Безспірним при розгляді класифікації моделей інвестиційного аналізу є поділ всіх його моделей на дві групи: технічний аналіз та фундаментальний аналіз.

Стосовно фінансового інвестування центральне місце в інвестиційному аналізі займає аналіз фондового ринку. У світовій теорії і практиці розроблено декілька напрямків аналізу фондового ринку, найбільш представницькими з яких є школи фундаментального і технічного аналізу.

Це два традиційні методи інвестиційного аналізу, або два професійних підходи до вибору на ринку цінних паперів.
Фундаментальний аналіз — це аналіз чинників, які впливають на вартість цінного папера. Він призначений відповісти на питання, який папір потрібно купувати або продавати, а технічний — коли це слід робити.

Фундаментальний аналіз базується на ретельному вивченні економічного стану емітента цінного папера. При цьому інформація береться, передусім, з фінансових звітів емітента за поточний і минулі роки. Вивчається баланс, звіти про прибутки та збитки, інші фінансові джерела. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності — показників, які розраховуються за даними балансу та інших фінансових звітів. Ці коефіцієнти дають ефективності діяльності підприємства різні відносні характеристики.

Аналіз фінансової звітності вимагає від інвестора гарних знань практики бухгалтерського обліку, оскільки його завдання в значній мірі полягає в тому, щоб визначити, наскільки дані бухгалтерських балансів відповідають реальному стану справ на підприємстві, чи не завищено або не занижено прибуток, яка вірогідність погашення коротко- і довгострокової заборгованостей. Фінансові та виробничі показники потрібно аналізувати за кілька років, щоб отримати картину розвитку ситуації на підприємстві.

Крім дослідження стану справ на самому підприємстві, інвестору, який займається фундаментальним аналізом, потрібно вивчати чинники макроекономічного характеру, а також ринок, на якому діє підприємство. Це відкриває вкладнику розуміння довгострокової й короткострокової кон'юнктури. Таке знання особливо важливе для інвестора, який орієнтується на довгострокові вкладення.

Логіку фундаментального аналізу в частині інвестиційної привабливості ринку та підприємства представлено в табл. 3.2.
Для фундаментальних аналітиків першочерговим є оцінювання доходів емітента, його стану на ринку насамперед на підставі показників обсягів продажу, активів і пасивів, дохідності та іншої інформації, яка характеризує ефективність діяльності емітента. Базою аналізу є баланси, звіти про прибутки та збитки, інші інформативні матеріали, які публікує компанія. Вивчають також досвід управління компанією, склад керівних органів.

Таблиця 3.2.
Логіка фундаментального аналізу.

За допомогою аналізу балансу перевіряється структура активів і пасивів компанії. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допомогою коефіцієнтів ефективності. Дані балансу та інших фінансових звітів дають інформацію про управління фінансами, структуру активів, ліквідність фондів та ін.

Одержання прибутків (збитків) компанії перевіряється аналізом основних показників господарської діяльності. Аналізується також потенціал компанії з точки зору зростання та розподілу дивідендів. Ця інформація збирається в узагальнюючі коефіцієнти, за якими приймають відповідні інвестиційні рішення.

Ці досить трудомісткі дослідження дають підстави для висновку: завищено чи занижено фактичну вартість (ринкову ціну) цінного папера порівняно зі справжньою вартістю активів, майбутніми прибутками корпорації тощо. За допомогою фундаментального аналізу здійснюють прогнозування доходу, який визначається майбутньою вартістю акції і тому в подальшому може впливати на ринкову ціну. Дані прогнозу є підґрунтям для рекомендацій стосовно купівлі та продажу ринкових інструментів.

Фундаментальні аналітики переважно аналізують розмір сукупного доходу на цінні папери впродовж тривалого часового періоду, зосереджуючись на рівні дивідендів і можливостях зростання ринкової ціни акції (капіталу). Вони зазвичай зважають на довготривалу перспективу, намагаючись визначити вартість акцій. Аналізуючи чинники, що впливають на результати роботи фірм-емітентів, аналітики водночас глибоко вивчають різноманітні причини руху ринку цінних паперів загалом, зокрема й вплив позаринкових чинників.

На підставі результатів дослідження фундаментальні аналітики формулюють висновок щодо справжньої ціни акції конкретної компанії, порівнюють її з реальною ринковою ціною. Саме виявлення недооцінених ринком цінних паперів є метою фундаментального аналізу під час прийняття інвестиційного рішення щодо певного фінансового активу: купити, продати або й далі продовжувати тримати в портфелі певний фінансовий інструмент.

Фундаменталістській підхід до аналізу фірм-емітентів буває кількісним та якісним. Кількісний аналіз спрямований на вивчення даних фінансової звітності, яка публікується, іншої інформації стосовно показників діяльності; якісний — на вивчення так званих нематеріальних чинників.

Переважна більшість фундаментальних аналітиків вважає, що найістотнішим для інвестора є з’ясування рівня доходу на акції фірми-емітента й дивідендів. Конче важливою є поточна ринкова ціна на її акції, те, як вона виглядає порівняно з найвищим і найнижчим рівнями цін минулого циклу, як ринковий курс акцій співвідноситься з його розрахунковим рівнем, виходячи з активів компанії, наявних у неї резервів, як оцінюють її сучасні й майбутні маркетингові умови, наскільки великою є довіра до її керівництва, як здійснюється менеджмент, завданням якого є прогнозування ціни на продукцію. Слід розглянути такі основні елементи оцінювання: обсяг резервів, фінансові операції, структуру ринку цього цінного папера і дохідність цінного папера, яка, власне, й слугує підґрунтям для прогнозування (моделювання) його ціни.

Гарантією стабільності дивідендних виплат є резерви компанії, які зазвичай підвищують ліквідну вартість акцій. Таким чином, інформація стосовно збільшення резервів сприятливо позначається на курсі акцій, тому має враховуватися аналітиками під час визначення справжньої ціни акцій.

Хоча фінансові операції, здійснювані компанією, за певних умов можуть суттєво не позначитися на курсах її акцій, однак ринкові очікування акціонерів (інвесторів) зумовлять зміну курсу цінного папера. Якщо корпорація розширює капітал за рахунок резервів, інвестори сприймають це як передвісник (ознаку) піднесення її діяльності. Позитивно оцінюють інвестори й збільшення капіталу за рахунок злиття або поглинання іншого підприємства.

Зростання курсу акцій може відбуватися після емісії облігацій, адже інвестори очікують на ефективне використання позикових коштів облігаційної позики.

Під час прогнозування ціни треба зважати на масштаби ринку конкретного цінного папера. Невеликий ринок, на якому здійснюють операції з обмеженою кількістю цінних паперів, швидко реагує на будь-які зміни. Ціна на такому ринку хоча й мінлива, але доволі керована, невелика кількість операцій здатна спричинити передбачене підвищення або зниження курсу. Навпаки, на курсах фінансових інструментів широкого ринку не позначаться навіть операції у великих масштабах, які відбуваються щоденно. Зрештою, головне питання аналізу — як оцінити вартість цінного папера, його здатність приносити передбачений грошовий потік від інвестованих коштів.

Проведення кількісного аналізу передбачає дослідження динаміки доходів. Кількісний аналіз змін цього показника слід поєднувати з оцінюванням впливу багатьох якісних чинників, які прямо чи опосередковано впливають на нього. Серед впливових чинників варто вирізнити зростання цін на продукцію та обсягів виробництва, введення в дію нових потужностей, вартість проданої продукції, витрати реалізації та управління, проникнення на нові ринки, рекламу, зміну циклів ділової активності.

Поточні витрати зіставляють з обсягом продажу, позитивна динаміка такого співвідношення показує дієвість контролю фірми над витратами. Зростання цього співвідношення свідчить про зниження ефективності, зменшення — про більшу ефективність такого контролю.

Важливими для аналізу емітента є рівень і динаміка показника прибутку до виплати податків, який становить виручку від реалізації продукції за вирахуванням витрат і платежів (крім податків). Його відношення до обсягу продажу також може засвідчувати зростання чи зниження ефективності діяльності фірми-емітента. Чистий прибуток визначає обсяг коштів, які компанія може спрямувати на саморозвиток і дивідендні виплати. Підвищення такого показника як виручка в розрахунку на одну звичайну акцію сприяє зростанню ринкової ціни акції. Необхідно також проаналізувати фактичний рівень виплати дивідендів, який не має бути менше 40—60 % прибутку. Додатково вивчають нематеріальні чинники: goodwill (ділову репутацію фірми), товарні знаки, торгові марки.

З метою оцінювання вартості акцій та облігацій застосовують метод капіталізації доходів, який стосовно акцій ще називають методом дисконтованих дивідендів. Сутність цього методу полягає в тому, що вартість цінного папера розглядають як теперішню вартість його майбутніх доходів (для акцій — дивідендів). Отже, для визначення поточної ціни фінансових активів слід дисконтувати майбутні грошові потоки до теперішньої вартості за ставкою, яка враховуватиме всі аспекти ризику або невизначеності майбутніх доходів.

Розглянемо підхід до визначення вартості акції методом капіталізації як поточної вартості її дивідендів, що будуть сплачені в майбутньому.

Існує кілька методів оцінювання акцій, грунтованих на вивченні темпів зміни дивідендів. Привілейовані акції можна розглядати як довічну ренту. Тому дисконтуючи суму дивідендів на нескінчений період, вартість привілейованих акцій можна визначити за такою формулою:

де Vp — ринкова вартість привілейованої акції;
D— постійний дивіденд;
К— ставка дисконту.
Вартість звичайних акцій здебільшого визначають три чинники: розмір дивідендів, темпи приросту дивідендів і ставка дисконту. Ставка, за якою дисконтують майбутні дивіденди, називають необхідною ставкою доходу.

1. Оцінювання простих акцій із постійними дивідендами.
Якщо інвестор має дані щодо постійного розміру дивідендів D і необхідну ставку дохідності Ks, ціну простих акцій РО можна визначити за допомогою дисконтування майбутніх дивідендів під ставку Кх:

2. Оцінювання акцій з постійним приростом дивідендів. Ціну таких акцій можна визначити, якщо дисконтувати майбутні дивіденди за необхідною ставкою доходу:
Це так звана формула М. Дж. Гордона, в якій:

Dо — дивіденди, виплачені компанією протягом року.
Ця формула має зміст за g < г.

3. Оцінювання акцій з непостійним приростом дивідендів.
Якщо дивіденди на просту акцію зростають нерівномірно, інвесторові треба обчислити майбутні дивіденди окремо за кожен період, потім дисконтувати ці суми до теперішньої вартості й додати отримані результати. Зіставляючи одержані значення з фактичною ринковою ціною, можна визначити міру недооціненості (переоціненості) акції.

До інструментарію фундаментального аналізу належить метод фінансових коефіцієнтів, який широко застосовують під час оцінювання становища емітента на ринку цінних паперів. Утім, недоліком методу фінансових коефіцієнтів є те, що він враховує лише кількісні дані. Тому використання фінансових коефіцієнтів без якісного аспекту фундаментального аналізу не завжди вможливлює правильні висновки. Розглянемо фінансові коефіцієнти, які найчастіше застосовують у практиці фундаментальні аналітики.

Для визначення інвестиційної привабливості акцій використовують, зокрема, такі показники (назви в перекладі умовні):
1. Коефіцієнт «ціна — дохід», або цінність акції (К1)
К1 = Р / Е,
де Р — ринкова ціна акції;
Е — чистий прибуток у розрахунку на одну акцію.

2. Коефіцієнт дивідендної віддачі акцій (К2)
K2 = D / P, «Dividend Yield»
D — дивіденд за акцією;
Р — ринкова ціна акції.
3. Коефіцієнт дивідендних виплат, дивідендний вихід, або ко¬ефіцієнт платіжності (КЗ)
K3 = C / R, «Dividend Payout»
де С — прибуток для сплати дивідендів; R — чистий прибуток.

4. Коефіцієнт дивідендного покриття (К4)
К4 = 1/ К3 = R / С
де R — чистий прибуток;
С — прибуток для сплати дивідендів.

5. Коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу з чистого доходу (К5)
К5 = R / Z,
де R — чистий прибуток;
Z— капіталізована вартість акцій.

6. Коефіцієнт рентабельності акціонерного капіталу з обсягу ре¬алізації (К6)
К6 = F / Z,
де F — обсяг реалізації;
Z— капіталізована вартість акцій.

7. Коефіцієнт «ціна — виручка» (К7)
К7 = 1 / К6 = Z / F = Р / S
де F — обсяг реалізації;
Z— капіталізована вартість акцій;
Р — ринкова ціна акції;
S — виручка від реалізації в розрахунку на одну акцію.

8. Коефіцієнт «ціна — балансова вартість» (К8)
К8 = Р / В, «Price-Book/Value»
де Р — ринкова ціна акції;
В — балансова (облікова) вартість активів у розрахунку на одну акцію.

Підсумкову оцінку привабливості фірми-емітента доцільно зробити на підставі узагальненого показника інвестиційної якості й розрахувати за допомогою методу «сума рангів» (аналогічні коефіцієнти різних компаній ранжують залежно від їхнього значення, сума рангів усіх коефіцієнтів кожної компанії визначає абстрактний узагальнений показник її інвестиційної привабливості).

Розглянемо тлумачення економічної сутності деяких з перелічених показників. Чистий прибуток на одну просту акцію Earnings Per Share (EPS) як відношення чистого прибутку, зменшеного на величину дивідендів за привілейованими акціями до загальної кількості простих акцій, значною мірою впливає на ринкову ціну акцій. Головний його недолік— неможливість зіставлення через неоднакову ринкову вартість акцій різних компаній-емітентів.

Коефіцієнт «ціна — дохід» Price/Earnings Ratio (P/E) є індикатором попиту на акції компанії. Він показує, скільки згодні платити інвестори в даний момент за одиницю прибутку на акцію. Відносно високе зростання цього показника в динаміці засвідчує, що інвестори очікують прискореного зростання прибутку цієї фірми порівняно з іншими. Цей показник можна використовувати у просторових (міжгосподарських) зіставленнях. Компаніям, які мають відносно високу сталість економічного зростання, притаманні високі значення показника «ціна — дохід».

Разом із тим цілком можливо, що потенціал зростання курсової вартості цього цінного папера вичерпаний, тож невдовзі може початися падіння ринкової ціни. Коефіцієнт «ціна — дохід» показує, як порівняно із середньоринковим рівнем ринку може впасти курс акцій. За інших рівних умов слід очікувати, що акції із вищим P/E у відсотках більше втрачатимуть у ціні порівняно з тими, в яких цей показник нижчий. За загального падіння курсів передусім потерпають ті акції, курс яких не відповідає фактичному фінансовому стану емітента. Але це не стосується акцій компаній так званих «блакитних корінців», які працюють стабільно.

«Ціна — дохід» — інформативний показник, який демонструє відрив ринкової вартості акцій від їхньої справжньої вартості й уможливлює визначення рівня переоціненості чи недооціненості акцій на ринку. Слід завжди порівнювати значення P/E компанії зі значенням цього показника подібних компаній або із середньо-галузевим значенням. Високе значення PIE нерідко свідчить про переоціненість акцій. На розвинених ринках значення P/E для близьких за профілем та розмірами компаній має наближатися до певної константи, значення якої для кожної галузі визначають статистичні дані.

Показник P/E обчислюють так. Спочатку на підставі останнього за роком звіту про доходи підприємства визначають балансову величину доходу підприємства в розрахунку на одну акцію шляхом ділення прибутку після оподаткування на число акцій в обігу. Далі визначають ринкову ціну простих акцій підприємства (використовують ціну останньої угоди за акціями або інформацію у фінансовій пресі). Нарешті ринкову ціну акції ділять на дохід у розрахунку на одну акцію.

Коефіцієнт дивідендної віддачі (Dividend Yield) у компаніях, що розширюють свою діяльність шляхом капіталізації більшої частини прибутку, відносно невеликий. Він характеризує відсоток повернення коштів на капітал, вкладений в акції фірми (прямий ефект). Спостерігається також побічний ефект, що виявляється в зміні ринкової ціни акцій фірми-емітента.
Коефіцієнт дивідендних виплат, або дивідендний вихід (Dividend Payout) вказує на можливі зміни в попиті на акції за умов «ведмежого» ринку. Курс акцій з вищим рівнем цього коефіцієнта падає у відсотковому відношенні менше, ніж курс акцій з нижчим рівнем цього показника.

Коефіцієнт дивідендних виплат — це частка чистого прибутку, сплачена власниками акцій у вигляді дивідендів. Значення коефіцієнта залежить від інвестиційної політики фірми. Із цим показником тісно пов’язаний коефіцієнт реінвестування прибутку, який характеризує його частку, реінвестовану у розвиток виробничої діяльності. Сума значень показника дивідендного виходу й коефіцієнта реінвестування прибутку дорівнює одиниці.

Коефіцієнт «ціна — балансова вартість» Р/В (Price-Book/Value) характеризує відношення ринкової ціни акції до її балансової ціни — частки власного капіталу фірми, що припадає на одну акцію. Балансова ціна (вартість) акції складається з її номінальної вартості (тобто вартості, за якою акція врахована в акціонерному капіталі), частини емісійного прибутку (накопичуваної різниці між ринковою ціною акцій у момент їх продажу та їхньою номінальною вартістю) і частини прибутку, накопичуваного та вкладеного в розвиток фірми. Значення коефіцієнта Р/В більше одиниці означає, що інвестори, купуючи акцію, здатні дати за неї ціну, що перевищує облікову оцінку реального капіталу, який припадає на акцію (переоцінені акції). Значення Р/В менше одиниці розглядається як свідчення недооціненості акції.

Проведений фундаментальний аналіз у сукупності з вивченням стану справ у галузі та економіці загалом може дати інвестору значні результати, указавши на доцільність купівлі або продажу цінного папера. Однак для того щоб аналітик дійсно відчув плоди своєї праці, на думку Пересади А.А. потрібно виконати дві умови. По-перше, він повинен отримати результати аналізу раніше за інших інвесторів. По-друге, інші вкладники мають прийти до аналогічних висновків.

Зазначимо, що фундаментальний аналіз має складну природу і широко використовує порівняльні методи аналізу. З цієї точки зору важливого значення набуває база порівняння. Як правило, це показники: даного підприємства за минулий рік; показники інших підприємств аналогічного профілю; нормативні показники. Результати порівняння з базою минулого періоду дозволяють виявити відповідну динаміку, а порівняння з іншим підприємством - слугує оцінці фінансової усталеності (конкурентоспроможності) емітента на фондовому ринку. Порівняння з нормативними показниками виконується із залученням таких інформаційних баз: положення нормативно-правових актів; галузеві і міжгалузеві норми, ліміти, планові і прогнозні показники; вітчизняні і міжнародні стандарти. Зрозуміло, що у порівняльному аналізі використовуються переважно відносні показники. Вони ж, як правило, рекомендуються для практичного використання і міжнародними організаціями. UNIDO, зокрема, пропонує не тільки той чи інший показник з методикою його обчислення, але й рекомендує певні нормативні співвідношення (табл. 3.3).

Масштаби, глибина і достовірність фундаментального аналізу прямо залежать від наявної інформаційної бази, що формується через бухгалтерську, фінансову і статистичну звітність.

Зазначимо, що в Україні система звітності на фондовому ринку тільки формується. Важливо, щоб нові форми звітності якомога повніше відповідали міжнародним стандартам бухгалтерського обліку.

Таблиця 3.3
Відносні показники фінансового аналізу, рекомендовані UNIDO [76].

Серед таких: “Звіт про фінансовий стан підприємства (активи і пасиви)”, “Звіт про прибутки і збитки”, “Розрахунок показників прибутковості акцій”.

Технічний аналіз — це вивчення стану ринку цінних паперів та динаміки ринкових цін. У його основі лежить теоретичне припущення про те, що всі зовнішні сили, які впливають на ринок, у підсумку проявляються в двох показниках — обсягах торгівлі та рівні цін фінансових активів.

Тому при проведенні технічного аналізу не враховується вплив зовнішніх сил на ринок, а вивчається динаміка його показників.

Друга теоретична передумова полягає в тому, що колишній стан ринку періодично повторюється. У зв’язку із цим завдання інвестора — на основі вивчення колишньої динаміки ринку визначити, якою вона буде в наступний момент. Кон'юнктура ринку залежить від взаємодії попиту та пропозиції, і технічний аналіз призначений визначити моменти їхньої невідповідності, щоб відповісти на питання, коли слід купити або продати цінний папір. Технічний аналітик зазвичай намагається передбачити короткостроковий рух ринку.

Методологія технічного аналізу представлена декількома школами: теорія Доу; теорія сумарної короткої позиції; теорія зростання (падіння) курсу; теорія обсягу торгівлі; теорія неповних лотів).Загальноприйнятим є розподіл усіх методів технічного аналізу на дві групи: методи, які призначені для аналізу ринків із чітко визначеною тенденцією, та методи, які придатні для аналізу неактивного ринку.

Конкретні методи технічного аналізу, як правило, поділяють на: а) безпосередньо графічні методи (наочне відображення ключових індикаторів ринку); б) методи фільтрації (змінні середні і осцилятори) та апроксімації (приблизне визначення одних показникців через інші); в) “хвильова” теорія.

Найпопулярнішими є такі методи технічного аналізу як “фігури на графіках цін” і прямування за трендом. Розглянемо основні методи технічного аналізу.

Основний графічний інструмент технічного аналізу – це цінові графіки. Тобто інформація про рух цін представлена графіком поведінки фінансових інструментів, у якому аналітик намагається знайти стійкі конфігурації та такі, що повторюються. Основні їх типи класифікуються, а в поточній інформації про ціни намагаються виявити одну з них. Якщо це вдається, то майбутня поведінка цін прогнозується на основі такої конфігурації.

Графічні картини вирізняються різноманітністю форм. Розрізняють два види графічних моделей: моделі перелому тенденції — тобто структури, які формуються на цінових графіках і в разі виконання деяких умов можуть свідчити про зміну наявного на ринку тренду (до них належать моделі «голова — плечі», «подвійний пік», «подвійне підґрунтя», «потрійний пік», «потрійне підґрунтя») і моделі продовження тенденції, які утворюються на графіках і в разі виконання деяких умов дають підстави стверджувати про ймовірність продовження наявної тенденції (до цієї групи належать моделі «трикутники», «смарагди», «прапори», «вимпели» тощо).

Отже, базою графічного напряму технічного аналізу є побудова цінових графіків як підґрунтя для формування аналітиками висновків щодо купівлі, продажу чи утримання певних цінних паперів.

До провідних видів графіків можна віднести стовпчикову діаграму, лінійний графік ціни закриття, точкову діаграму та «японський свічник». Розглянемо принципи побудови лінійного графіка (простої лінійної діаграми) і гістограми (стовпчикової діаграми).

Спільним для всіх цінових графіків є те, що цінові зміни відображаються за вертикаллю, а часові — за горизонталлю. Обсяги торгів указують у нижній частині графіка вертикальними риска¬ми під відповідними ціновими показниками. Вибір інтервалів для побудови діаграми вільний.

При побудові лінійного графіка ціни закриття фахівець-аналітик оперує двома видами інформації— ціною останньої угоди (ціна закриття) й обсягами торгів. Деякі технічні аналітики вважають, що хоча ціна закриття не завжди точно відтворює ринкову ситуацію, але цей графік є доволі придатним для ринків, що розвиваються, ринкова ціна цінних паперів на яких у межах торгової сесії змінюється мало. Прості лінійні діаграми можна побудувати і на підставі цін “за курсом дня” (ЗКД).
У графічному аналізі прийнято вважати: якщо ринкова ціна акції перетинає лінію опору, це слугує сигналом для її купівлі. У такому разі очікується подальше зростання курсової вартості цінного папера, адже вона перетнула певний психологічний бар'єр інвесторів.

Існування рівня опору можна обгрунтувати так. Припустімо, що за попередній проміжок часу ціна акції кілька разів піднімалася до певного рівня (лінії опору), але знову опускалася вниз. Інвестори спостерігали й запам'ятали таку цінову динаміку. Тому коли ринкова ціна знову почне наближатися до цього рівня, суб’єкти ринку, які придбали акції за нижчою ціною, почнуть продавати їх, оскільки, на їхню думку, великою є ймовірність того, що ціна акції у подальшому опуститься, як це відбувалося раніше.

Своєю чергою, інвестори, які бажають придбати акції, не квапитимуться з придбанням, бо вони, з огляду на попередні спостереження, припускають, що за певний час їхня ціна опуститься. Тож у такій ситуації має бути більше продавців і менше покупців, що й визначає рівень опору. Якщо на ринку запанує дуже сприятлива інформація щодо перспектив акцій фірми-емітента, це порушить перебіг подій, і попит перевищить пропозицію. Інвестори “поженуться” за акціями, й рівень опору буде подолано.

Лінія підтримки характеризує межу, нижче за яку ціна акції не має опуститися. Якщо ринкова ціна папера падає нижче цього рівня, вважається, що вона падатиме й далі, бо подолано психологічний бар'єр оцінювання ситуації інвесторами. Це сигнал до продажу акцій.

Існування рівня підтримки можна обґрунтувати так. Припустімо, що за минулий відрізок часу ціна акції неодноразово опускалася до певного рівня (підтримки) і знову піднімалася. Інвестори спостерігали й запам’ятали таку цінову динаміку. Тому коли ціна знову опускається до цього рівня, інвестори, які мають намір придбати акції, починають їх купувати, оскільки, на їхню думку, великою є ймовірність того, що ціна фінансового активу не опуститься нижче.

Своєю чергою, інвестори, які раніше придбали акції за вищою ціною, сподіваючись продати їх ще дорожче, втримаються від продажу, бо виходячи з попередніх спостережень, гадають, що з часом ціна акції зросте. Тож за такої ситуації на ринку буде більше покупців, ніж продавців, що й утримає ціну акції від подальшого падіння.

Аналіз тенденційних графіків уможливлює побудову ліній тренду ринку. Тренди — це графічно виявлені тенденції, які відображують переважне спрямування ринкових цін. Відповідно до можливих “маршрутів” тренди можуть бути зростаючими, знижувальними або бічними. Зростаючий тренд характеризує поступове підвищення цін, відповідно знижувальний — зниження цін. Бічний, або горизонтальний, тренд описує горизонтальний рух цін.

Тренд визначають шляхом побудови лінії тренду, яка з’єднує дві або декілька верхніх або нижніх точок графіка. Зростаючий тренд з’єднує нижні точки графіка таким чином, що графік опиняється над лінією тренду. Водночас знижувальний тренд з’єднує точки графіка таким чином, що сам графік опиняється під лінією тренду.

Зростаючий тренд, на думку фахівців, є свідченням переваги на ринку попиту над пропозицією, знижувальний — пропозиції над попитом. Проблема полягає у правильній ідентифікації тенденції зміни ринкових цін.

Аналітики вважають, що наближення графіка до лінії тренду сигналізує про настання сприятливого моменту для продажу (за знижувального тренду) або купівлі фінансового активу (за зростаючого тренду).

За зміни трендів часто виникають повторювані ситуації. Здебільшого вони трапляються за зміни тренду на тренд зі зворотним напрямом. Моделі, які описують стандартні зміни у тренді, є графічними зворотними моделями. Структуру називають інверсійною, якщо вона демонструє зміну цін у зворотному напрямі. Інверсійною структурою є, наприклад, “подвійний пік” або “подвійне підґрунтя”. Утім, на практиці визначити перспективу ринку на підставі багатьох інверсійних форм доволі важко.

Стан ринку, що характеризується браком угод, має назву розривів. Вони можуть траплятися і за зростаючого, і за знижувального трендів.

Під час побудови стовпчикових діаграм (гістограм) на горизонтальній осі графіка відкладають відрізки часу, а на вертикальній — ціну. Ціна визначається вертикальною лінією, яка на графіку відповідає певному періоду часу (день, тиждень, місяць тощо). Довжина лінії показує амплітуду коливань ціни (від найвищої до найнижчої) за певний період.
Нерідко на графіку роблять позначки “тіків” (разових коливань ціни), що вказують ціни відкриття й закриття ринку. На таких графіках вказують також додаткову інформацію, наприклад обсяг торгів за різні періоди.

Практикам відомо багато варіантів побудови стовпчикових діаграм. Наприклад, замість амплітуди цін позначають ціни відкриття і закриття. Якщо досліднику зрозумілі загальні принципи побудови цінових графіків, переваги графічного підходу для проведення кваліфікованого аналізу дуже переконливі, оскільки тлумачення багатьох графіків не потребує особливих знань. Аналітик, маючи достатній обсяг статистичної інформації й досвід, зосереджується на специфіці “фігур”, самостійно визначаючи рівень значимості їх.

Противники графічного підходу переконані, що графік дає відповідь на питання про минулий стан ринку, але здебільшого не вказує на майбутній напрям руху його кон'юнктури. Позитивні результати, на їхню думку, пояснюються не “фігурами” графіків, а інтуїцією фахівця та його здатністю правильно тлумачити і передбачати динаміку цін ринку в короткотерміновій перспективі.

Завдяки простоті графічний метод є одним з найпоширеніших і найефективніших прийомів технічного аналізу. Проте у кожної цінової моделі є специфічний механізм розроблення та своєрідний графічний вираз. Суттєвий недолік графічного методу— суб'єктивізм. Кожен технічний фахівець по-своєму тлумачить графіки. Щоб уникнути помилок, він має бути дуже кваліфікованим.

Серед обчислювальних методів технічного аналізу цінової динаміки, найпоширеніших на світових ринках цінних паперів, можна вирізнити: метод плинних середніх значень. Найпростіший спосіб дослідити будь-який ціновий графік — це накласти на емпіричний графік цін плинне середнє значення або навіть два таких значення різних періодів.

Значення плинної середньої обчислюють на підставі визначення середніх значень ціни закриття або “за курсом дня” за певний відрізок часу. Плинна середня, подібно до будь-якої середньої — це частка від ділення деякої суми на кількість додатків. Наприклад, середнє плинне значення цін закриття за 5 днів становить суму цін закриття за останні 5 днів, ділену на 5 (кількість додатків).

Під час обчислення плинної середньої періодично (наприклад щоденно або щотижня) до динамічного ряду додають новий додаток (нове значення ціни) і одночасно вилучають із цього ряду найстаріший додаток (щоб сума додатків дорівнювала 5). Плинну середню можна обчислити за будь-який період часу. Зазвичай технічні фахівці віддають перевагу визначенню плинної середньої за 3, 5, 7 або 10 днів.

Зіставлення графіка плинної середньої з вихідним емпіричним графіком фактичних щоденних цін закриття (за курсом дня) або з графіком плинної середньої за менший проміжок часу демонструє, що в плинній середній за триваліший період часу більше згладжуються випадкові коливання (“артефакти”), ніж за коротший період, і вона краще відображає ринкові тенденції руху цін.

Плинна середня за тривалий період дає аналітику більше можливостей виявити зміну тенденції. Покладаючись на такий аналіз, багато інвесторів ринку купують акції, коли лінія плинної середньої за короткий період або лінія поточних цін сягне вище рівня плинної середньої за тривалий період, і позбавляються акцій, коли лінія фактичних цін або “короткої” плинної середньої стає нижчою за лінію плинної середньої за триваліший відрізок часу. Чим більший період, за який визначають плинну середню, тим більш плавною буде лінія на графіку, тим більшим є відставання (лаг) і тим рідше вона перетинає емпіричні лінії цін і “коротших” середніх.

Щоб використати плинну середню як показник тенденції і відповідно прийняти рішення, слід з’ясувати часовий проміжок, за який треба розрахувати середню, і визначити потрібний момент для ефективного виходу на ринок цінних паперів з інвестиційним рішенням.

Якщо обчислювати плинну середню за короткі проміжки часу, графік дуже чутливо реагуватиме на зміни цін. Спираючись на такий графік, треба виходити на ринок одразу після виявлення тенденції зростання цін і негайно залишати ринок після перелому тенденції. Якщо тенденція руху цін вирізняється малою тривалістю, “вихід” на ринок і “відхід” з нього стають настільки частими, що прибуток може виявитися меншим за операційні витрати. Намагання позбавитися небажаних витрат шляхом визначення плинної середньої за триваліший період можуть знизити ефект через швидку зміну тенденцій.

Зазначений метод аналізу належить до аналітичних інструментів прямування за тенденцією, метою якого є визначення моменту завершення минулої й початок нової тенденції. Сутність методу — завжди прямувати за динамікою ринку, не випереджаючи її. Прихильники плинної середньої досліджують різні за тривалістю періоди часу, приділяючи особливу увагу перетину ліній. Різновидом методу є побудова “каналу”, що становить дві паралельні прямі, які є межами нормального діапазону коливань ціни у межах загальної тенденції. Однак значення ціни на графіку може виходити за межі “каналу”, а за деякий час повернутися до нього.

Технічні аналітики намагаються усунути цей недолік “каналів”, запроваджуючи додаткові прийоми для визначення справжніх “вузлів перелому” тенденції. Дехто з них обчислює плинні середні за щоденними цінами закриття та максимальними й мінімальними значеннями цін за день, позначаючи їх на графіку у вигляді діапазону. Межі діапазону виникають також зі значень, які відповідають фіксованим верхнім і нижнім відхиленням у відсотках від цін закриття. Щоб коливання цін були визнані важливими, лінія плинної середньої щоденних значень цін або іншої плинної середньої має перетинати весь діапазон.
Поширеною помилкою в разі застосування цього методу є думка стосовно доцільності прогнозування на його підставі цінової динаміки. Утім, на практиці цей метод дає лише підтвердження діючої тенденції, але не може передбачити її.

Метод плинної середньої дуже поширений у технічному аналізі, хоча й має, на думку Пересади А.А., низку суттєвих недоліків. По-перше, за його допомогою не можливо науково обґрунтувати вибір необхідної кількості членів динамічного ряду для розрахунків та обчислюваного розрахункового часового інтервалу m (днів, місяців тощо). По-друге, кінці розрахункового ряду динаміки не мають визначення плинних середніх величин, тож отримуваний теоретичний ряд коротший за вихідний емпіричний.

Ряд середніх плинних коротший за емпіричний на (m - 1) значень, що потребує уважного ставлення до вибору інтервалу (m ). Якщо емпіричному ряду притаманна певна періодичність коливань, то інтервал згладжування має бути рівним або кратним періоду коливань.

Метод середніх плинних застосовують для аналітичної обробки навіть дуже мінливих рядів ринкових цін. У цих випадках можливе подвійне згладжування.

Спеціальний розділ графічного аналізу становить побудова графіків імпульсних коливань, найпоширеніших під час проведення торгових операцій, за методом “моментів” (“момент” — це різниця двох цін).
Формула для обчислення “моменту” виглядає так:

Мх=Рх-Рх-п,
де Мх — “момент” на день х;
Рх — ринкова ціна фінансового активу на день х;
Рх-п — ринкова ціна фінансового активу п днів тому.

Значення “моментів” (додатні й від’ємні) за кілька днів утворюють динамічний ряд, який наносять на графік. Сигнали купівлі реєструються, якщо значення ряду — імпульс перетинається з лінією часу вище нульової позначки, сигнали продажу — нижче нульової позначки.

За короткотермінового прогнозування майбутнього значення ціни подеколи застосовують спосіб вирівнювання ряду динаміки на підставі методу найменших квадратів. Шляхом математичних розрахунків знаходять таку теоретичну лінію, яка найудаліше апроксимує емпіричний ряд.

Складність технічного аналізу для українських аналітиків обумовлена, на наш погляд, декількома причинами:
-його об'єктивною складністю, пов'язаною з інтеграцією різноманітних індикаторів процесу обігу цінних паперів;
-наявним суб'єктивізмом, коли використовуються різні підходи і методики систематизації аналогічних компонентів фондового ринку;
-практичною відсутністю в Україні вторинного ринку цінних паперів, отже і недостатністю не тільки ретроспективної, але й поточної представницьої інформації.

Разом з тим актуальність застосування (адаптації) методів і прийомів технічного аналізу в Україні очевидна. По-перше, одночасно з фундаментальним, технічний аналіз є необхідною умовою функціонування фондового ринку. По-друге, саме він забезпечує безпосередніх масових учасників фондових операцій необхідною і доступною для розуміння інформацією.
Зазначимо, що елементи технічного аналізу останніми роками використовуються для прогнозування кон’юнктури фондового ринку України, зокрема ПФТС, інвестиційними компаніями “Проспект інвестментс”, “Альфа-Капітал”, “Wood and Company”, “CS First Boston”, “Росан Капітал”, АО “Стирол” та ін.

Як було визначено раніше, на мікроекономічному рівні мета інвестиційного аналізу полягає в отриманні достовірних результатів для розробки ефективної інвестиційної стратегії через конкретні інвестиційні проекти. Одночасно як інвестиційні стратегії, так і інвестиційні проекти самі стають об’єктами аналізу.

Під інвестиційною стратегією розуміють формування системи довготермінових цілей інвестиційної діяльності компанії і виборів найбільш ефективних шляхів її досягнення. Активна інвестиційна стратегія забезпечує зростання доходності капіталовкладень, оскільки вона передбачає відбір і реалізацію інноваційних проектів, активне поводження на ринку.

Пасивне інвестування (інвестиційна бездіяльність) призводить до зниження доходності внаслідок морального і фізичного старіння виробничого апарату, погіршення організації виробництва тощо. Оцінювання інвестиційної стратегії компанії може здійснюватись за багатьма критеріями: узгодженість інвестиційної стратегії з загальною стратегією розвитку компанії; внутрішня збалансованість інвестиційної стратегії; узгодженість інвестиційної стратегії з зовнішнім середовищем; ресурсні можливості реалізації інвестиційної стратегії; допустимість ступеня ризику, пов’язаного з реалізацією інвестиційної стратегії; результативність інвестиційної стратегії.

Сучасна інвестиційна діяльність безпосередньо пов'язана з практичним використанням так званої “портфельної теорії ”: більшість інвесторів вибирають для інвестиційної діяльності більш ніж один об'єкт реального чи фінансового інвестування, тобто, формують певну їх сукупність. Через цілеспрямований підбір таких об'єктів формується інвестиційний портфель, що являє собою цілеспрямовано сформовану сукупність об'єктів реального чи фінансового інвестування, що призначаються для здійснення інвестиційної діяльності відповідно до розробленої інвестиційної стратегії компанії. Основною метою формування інвестиційного портфеля компанії є забезпечення реалізації її інвестиційної стратегії шляхом відбору найбільш ефективних та безпечних інвестиційних інструментів (активів).

З урахуванням головної мети будується система часткових цілей, погоджених з обраною стратегією і особливостями здійснення інвестиційної діяльності. У найбільш загальному вигляді вони орієнтуються на забезпечення: високих темпів зростання капіталу; високих темпів зростання доходу; раціонального ступеня ризику; достатнього ступеня ліквідності.

Слід зазначити, що вказані цілі формування інвестиційного портфеля в значній мірі є альтернативними. Так, зокрема: забезпечення високих темпів зростання капіталу досягається зниженням рівня поточної доходності портфеля; зростання капіталу і зростання доходів знаходяться в прямій залежності від рівня інвестиційних ризиків; дотримання достатньої ліквідності не дозволяє залучати до портфеля високоприбуткові інвестиційні проекти, а також проекти, що забезпечують значний приріст капіталу в довготерміновому періоді тощо.

Ключовим в аналізі інвестиційного портфеля є оцінка ризиків, серед яких традиційно виділяють:

- кредитний ризик, або ризик зменшення (втрати) очікуваних доходів, викликаний невиконанням позичальником зобов'язань з кредиту. При цьому вони можуть взагалі відмовитися від оплати, оплатити лише частину або виплатити пізніше обіцяного. Позичальники можуть бути не готовими до виплати або не в змозі це зробити через якісь непередбачені обставини. В будь-якому випадку кредитор буде мати менший доход, ніж спочатку обіцяний позичальником;
- ризик доходу, або допустиме зменшення виплат доходу з активу. Для багатьох активів характерна зміна доходу, пов’язана з їх специфікою. Так, наприклад, дивіденди, одержані інвестором, можуть змінюватися час від часу в широких межах через дивідендну політику емітента;
- ринковий ризик, або зменшення (втрата) доходів внаслідок змін майбутньої ринкової ціни активу. Доходи з багатьох активів (акції, нерухомість, іноземна валюта та ін.) відображають різницю між справжньою ціною активу та майбутньою ціною їхнього перепродажу. Одним з важливих ринкових ризиків є ризик зміни валютного курсу;
- інфляційний ризик або зменшення (втрата) очікуваних реальних доходів, викликаних змінами та очікуваною інфляцією. Всі реальні доходи підлягають інфляційному ризику. Реальний дохід визначається як номінальний дохід мінус очікуваний відсоток інфляції.

Визначення та вимірювання інвестиційних ризиків, проблеми його диверсифікації і хеджування, як правило, становлять об'єкт спеціальних досліджень, що відображено у зарубіжній і вітчизняній економічній літературі.

На практиці при формуванні інвестиційного портфеля розробляються актуальні для того чи іншого підприємства нормативні критерії і показники: мінімальних темпів зростання капіталу; мінімального рівня поточного доходу; максимального ступеня інвестиційного ризику; мінімальну за капіталомісткістю частку високоліквідних інвестиційних проектів. Співставлення реальних та нормативних критеріальних показників становить важливу складову аналізу і оцінки інвестиційних портфелів. З цієї точки зору важливою є їх типізація.

Зокрема, виділяють портфель доходу та консервативний портфель. Портфель доходу формується в основному з об'єктів інвестування, котрі забезпечують досягнення високих темпів зростання доходу і обтяжені досить значним ступенем ризику. Консервативний портфель формується в основному з об'єктів інвестування з середнім та незначним ступенем ризику. Відповідно темпи зростання доходу і капіталу за такими об’єктами є значно нижчими. Існує ряд проміжних портфелів, а також інші принципи та критерії типізації інвестиційних портфелів.

Формуючи та оцінюючи інвестиційний портфель, важливо брати до уваги те, що закони ринкової економіки вимагають постійного обігу засобів з урахуванням платоспроможності.

Питання визначення фінансової стійкості, маневреності підприємства, допустимого рівня ризику дуже часто, особливо в перехідних економіках, концентруються у проблемі його платоспроможності, яка відносяться до найважливіших не лише фінансових, але й загальноекономічних проблем.

Тісно взаємопов’язаною з аналізом інвестиційної стратегії та інвестиційного портфеля і, водночас, відносно самостійною є проблема аналізу конкретних інвестиційних проектів і програм.