Особливості формування інвестиційного клімату та проблеми інформаційного забезпечення іноземних інвесторів

Тенденції ринку інвестиційних послуг · 22.12.2010 18:47

На розміри та ефективність іноземного інвестування істотно впливає інвестиційний клімат країни-реципієнта.
Інвестиційний клімат у загальному вигляді дає змогу визначити ту систему орієнтирів, у межах якої відбувається процес інвестування, і на основі цього визначити напрямки ефективного використання інвестицій. Систему визначальних факторів можна згрупувати таким чином:
-економічне середовище, або стабільність національної валюти, темпи росту інфляції, податковий режим і режим валютного регулювання, стан фондового ринку і фінансово-кредитної системи, обсяг і платоспроможність внутрішнього ринку;
-ресурси і інфраструктура, екологія;
-соціально-культурне середовище
-політико-правове середовище, що характеризується політичною стабільністю суспільства, наявністю і стабільністю нормативної бази підприємницької та фінансової діяльності, гарантією рівності форм власності і інвестицій в перехідний період.
Звичайно, не існує єдиного загальновизнаного переліку економічних показників, що  характеризують інвестиційний клімат. На їх кількість впливають форми інвестицій, ознаки суб’єкта, термін і умови інвестування.
Потенційні іноземні інвестори у своїх рішеннях керуються в першу чергу параметрами розвитку кредитно-фінансової системи країни-одержувача: показником заборгованості, доступністю банківського кредитування та короткотермінового фінансування, схильністю до виконання зобов’язань щодо виплати боргу або його відстрочки.
Окрім фінансових критеріїв інвестори цікавляться характеристиками внутрішнього ринку країни-одержувача (місткість місцевого ринку, відносні добробут та купівельна спроможність населення та потенціал зростання цих показників, доступ до ринку. Забезпеченість інфраструктурними службами підтримки), ресурсна база, рівень податків, розмір заробітної плати, торгівельна політика, наявність пільг для іноземних інвесторів.
Всі ці критерії дають уявлення про своєрідну систему цінностей іноземного інвестора. Комплексний аналіз цих різноманітних параметрів визначає показник інвестиційної привабливості країни, який може бути критерієм зрілості ринкових реформ,довіри світової громадськості до економічної ситуації в даній країні в цілому.
Отже, категорія “інвестиційний клімат” поєднує в собі політичні та соціально-економічні характеристики країни-одержувача з інтересами зарубіжних капіталовкладників.
Інвестиційний клімат - це узагальнена характеристика сукупності соціальних, економічних, організаційних, правових, політичних та соціокультурних передумов, що визначають привабливість і доцільність інвестування в ту чи іншу господарську систему (економіку країни, регіону, корпорації).
Інакше кажучи, під інвестиційним кліматом слід розуміти все те, на що зважає інвестор, коли оцінює наскільки сприятливі чи несприятливі у тій чи іншій країні умови для вкладення капіталу, включаючи ідеологію і політику, економіку і культуру. Таким чином, категорія інвестиційного клімату дає змогу скласти уяву про ту систему орієнтирів і цінностей, у рамках якої діють інвестори, в тому числі й іноземні. А це, в свою чергу, дозволяє виробити оптимальну лінію поведінки держави щодо іноземних інвестицій.

Прямі іноземні інвестиції здійснюються на основі трьох груп чинників, однією з яких є переваги дислокації (Location advantages). Власне дана група переваг визначає вибір для інвестування тієї чи іншої країни, регіону, підприємства. Вважаємо, що поняття “інвестиційний клімат” власне і відповідає за своєю суттю групі чинників “переваги дислокації”. Запровадження терміну “інвестиційний клімат” можна вважати проявом певного біологічного підходу в економіці. Водночас зазначимо, що даний термін застосовується не тільки українськими, але й зарубіж­ними фахівцями. Західні експерти, зокрема, представники Світового банку, характеризуючи умови інвестиційної діяльності, вживають також  термін “business environment”, що дослівно перекладається як “середовище для підприємницької діяльності”.
У понятті інвестиційного клімату виділяють інвестиційний потенціал (об'єктивні, переважно кількісні умови інвестування) та інвестиційний ризик (переважно якісні політичні, економічні та соціальні характеристики приймаючої країни щодо ймовірності втрат в ній інвестицій чи доходу від них).
Інвестиційний потенціал країни характеризується сукупністю макроекономічних показників (таких, як: темпи економічного зростання, ставка позичкового капіталу, норма прибутку, рівень і динаміка інфляції, споживчий попит населення), наявність і співвідношення факторів виробництва, розвиненість інфраструктури тощо.
Інвестиційний ризик країни характеризується рівнем невизначеності прогнозу щодо одержання прибутку (доходу) від інвестицій. Як правило, в його структурі виділяють політичну, економічну і соціальну складові.
Погоджуючись із виділенням в рамках інвестиційного клімату вказаних понять,  вважаємо, що при аналізі міжнародних потоків прямого іноземного інвестування до складових інвестиційного потенціалу країни варто додати конкурентні переваги приймаючої країни. Вони будуть мати особливо важливе значення у випадку залучення широкомасштабних прямих іноземних інвестицій, передусім в експортоорієнтоване виробництво.
У багатьох дослідженнях з питань іноземного інвестування поняття інвестиційного клімату сприймається надто вузько, лише з огляду на можливості залучення іноземного капіталу. Між тим інвестиційний клімат справляє вирішальний вплив не лише на залучення інвестицій, але й на національну економіку загалом. Без сприятливого інвестиційного клімату неможливий розвиток економіки, нормальний хід відтворювального процесу, зростання конкурентоспроможності національної економіки, неможливе її органічне включення в світове господарство. Інвестиційний клімат впливає не лише на економічні процеси всередині країни, він також у значній мірі визначає можливість інте­грації національної економіки у світову економічну систему. Лише за умови сприятливого інвестиційного клімату національна економіка здатна бути ефективно відкритою. Лише за такої умови стимулюється приплив капіталу, технологій, ноу-хау, інформації; активно використовуються різні форми спільного підприємництва, результативно діють вільні економічні зони, повною мірою використовуються порівняльні переваги країни в міжнародному поділі праці, що теж знаходить відображення у міжнародних інвестиційних процесах.
Таким чином, сприятливий інвестиційний клімат забезпечує динамізм і гнучкість національної економіки, її сприйнятливість до інвестицій, здатність реагувати на кон'юнктуру світового ринку, використовувати свої порівняльні переваги й фактори виробництва.
Інвестиційний клімат розглядається, як правило, на макро- та мікрорівнях. На  думку Реверчук С.К., з огляду на важливість регіональних відмінностей у залученні прямих іноземних інвестицій, доцільно виділити також і мезорівень - регіональний рівень інвестиційного клімату. При цьому кожний рівень інвестиційного клімату характеризується своїми, йому властивими показниками, має власні підходи до вивчення й аналізу тощо.
Так, якщо розглядати макрорівень, то в першу чергу для визначення доцільності прямих інвестицій власник капіталу вивчає законодавство країни-реципієнта, що стосується іноземних інвестицій та зовнішньої торгівлі, ступінь стабільності законодавства та загальну політичну ситуацію в країні і рівень довіри до країни в світі (традиції дотримання міжнародних договорів, участь у багатосторонніх угодах та конвенціях, сприйнятність державної влади, ефективність роботи управлінського апарату). Це дозволяє визначити, які гарантії надаються державою іноземним підприємцям, які пільги отримає інвестор, які імпортні мита чи інші обмеження необхідно врахувати та як визначаються права і обов'язки інвестора та його місцевих контрагентів. Окрім того, необхідно врахувати ризик експропріації майна, політичні ризики тощо. Не останнє значення надають інвестори простоті та зручності усіх ділових процедур, відсутності громіздкої бюрократичної системи. Динаміку правових умов залучення іноземних інвестицій в Україну представлено автором в додатку Д.
Велику увагу інвестори приділяють перспективі розвитку економіки та, насамперед, економічній стабільності в приймаючій країні, що включає низькі темпи інфляції, стабільність та конвертованість національної валюти, послідовність податкової і грошової політики.
Ще однією складовою, яка визначає сприятливість економічного середовища в країні, є рівень розвитку інфраструктури, необхідної для нормального забезпечення підприємницької діяльності. Ця інфраструктура включає розвинену систему фінансово-кредитних установ, фондових, валютних та товарних бірж, діяльність у країні юридичних, консалтингових, страхових та аудиторських компаній, в тому числі міжнародних, розвинену транспортну та телекомунікаційну мережі. Невідповідність одного або кількох елементів цієї інфраструктури стандартам, прийнятим у країні інвестора, вносить суттєві поправки у реалізацію інвестиційних проектів, і в разі неврахування її на початковому етапі наражає проект на численні ділові ризики, пов’язані з невиконанням строків поставок або платежів, з браком достовірної своєчасної інформації тощо.
Нарешті, соціальна складова інвестиційного клімату передбачає оцінку домінуючого у суспільній свідомості ставлення до приватної власності взагалі і до іноземних інвестицій зокрема, ступеня ідеологічної згуртованості суспільства і наявності консенсусу в суспільстві з основних питань державного розвитку, організованості робітництва. Важливим також є вивчення ділової практики, “особливостей національного полювання”, місцевих звичаїв, ступеня ринкової й суспільної свідомості населення. Якщо говорити про Україну, то необхідними є зміни у психології людей, насамперед управлінців. Адже нормальні закони  ще не гарантують їх виконання.
Підходи до аналізу інвестиційного клімату на регіональному рівні є схожими до підходів на макрорівні. Певною особливістю тут є те, що, по-перше, у всіх регіонах діє єдине законодавче поле (з певними змінами лише для ВЕЗ чи територій пріоритетного розвитку). По-друге, на регіональному рівні більшу роль починають відігравати безпосередні стосунки інвесторів з регіональною владою.
На мікрорівні інвестиційний клімат виявляє себе через двосторонні угоди інвестора з державними органами та господарськими суб’єктами- постачальниками, банками, покупцями, а також трудовими колективами та профспілками країни-реципієнта. На цьому рівні відбувається конкретизація оцінки інвестиційного клімату в процесі реальних економічних, юридичних, соціально-психологічних, ціннісних та культурних контактів інвестора з новим для нього середовищем.
У формуванні інвестиційного клімату на мікрорівні одну з ключових ролей відіграє, вважаємо, керівництво української приймаючої фірми. Практичний досвід залучення іноземного капіталу показує, що успіхів досягають активні українські керівники, які готові й бажають іти на співпрацю з іноземними інвесторами, є достатньо гнучкими, йдуть на компроміси, вміють вести переговори, виконувати взяті на себе зобов’язання, здатні створити атмосферу співробітництва й викликати довіру в іноземних інвесторів. Вказані риси в дійсності є дуже важливими. Можна інвестувати у виробництво певного товару в Україні, мінімізувати негативний вплив несприятливих макроекомічних умов, але зазнати невдачі через погану співпрацю з представниками української сторони. Деколи українська сторона є просто неготовою прийняти інвестицію.
Крім того, відзначено факти недобросовісної поведінки українських партнерів, невміння вести переговори і невміння співпрацювати. В ряді випадків директори українських підприємств просто не бажали ділитись владою і відмовлялись співпрацювати з іноземними партнерами, незважаючи на той факт, що їх підприємство досягло б значно більших успіхів завдяки іноземним інвестиціям.
Іншою вагомою складовою інвестиційного клімату на мікрорівні є, на нашу думку, наявність значної кількості привабливих інвестиційних проектів, які активно просуваються на розгляд іноземних інвесторів. Справді, прямі іноземні інвестиції в кінцевому підсумку здійснюються в ті чи інші інвестиційні проекти. Тому за відсутності достатньої пропозиції останніх, обсяг прямих іноземних інвестицій в країну не претендує бути значним.
Між інвестиційним кліматом на різних рівнях нема жорсткої залежності і взаємообумовленості. Потенційні інвестори сприймають їх у сукупності, оскільки, наприклад, позитивні зусилля центральної влади з формування сприятливого для іноземного капіталу клімату можуть бути нівельовані на місцевому рівні внаслідок низької виконавчої дисципліни та громіздкої бюрократії. З іншого боку, зусилля на місцях, скажімо в регіонах, можуть значною мірою компенсувати недоліки в загальноекономічному регулюванні. Тому, вважаємо, потрібно працювати над покращенням інвестиційного клімату системно - на всіх рівнях.
Враховуючи вищевикладені підходи до поняття інвестиційного клімату, виділимо ті чинники, які формують інвестиційний клімат в Україні, поділивши їх на дві групи: ті, які приваблюють іноземних інвесторів, і ті, які відштовхують.
Бажання іноземних інвесторів вкладати кошти в економіку України (незважаючи на високий ступінь ризику) зумовлене такими чинниками, як:
- метою закріпитися на перспективному ринку збуту України;
- прагненням одержувати прибутки на довгостроковій основі;
- доступом до порівняно дешевих джерел сировини та матеріальних ресурсів, що підвищує конкурентоспроможність продукції за рахунок економії витрат виробництва і наближеності до джерел сировини;
- використання відносно дешевої і кваліфікованої робочої сили.
У контексті поставленого питання про інвестиційну привабливість України цікавими є результати опитування інвесторів щодо найважливіших причин привабливості для них європейського Сходу (табл. 1). Як видно, найвагомішими є мотиви, орієнтовані на ринок. Така мотивація властива сучасній глобальній політиці ТНК: виробити  не проблема, є проблема продати.
Прикладом  орієнтації інвесторів на використання внутрішнього ринку може бути проект АвтоЗАЗ-ДЕУ. Корейська компанія ДЕУ запізнилася у розподілі світових автомобільних ринків. У результаті їй залишилися лише ринки України та Польщі. І український ринок ДЕУ “використала“ якнайповніше. Таким чином іноземні компанії не орієнтуються на створення виробництв в Україні, використання місцевої робочої сили, а за першочергову мету ставлять просування власної продукції, що з точки зору приймаючої країни є явно невигідним. Мотиви інвестування, стосуються всієї Східної Європи. Тобто загалом у всіх постсоціалістичних країнах Східної Європи іноземні інвестори ставлять за першочергову мету завоювання ринку.
 
Навіть в успішних перехідних економіках іноземний капітал поки що не відіграв істотної ролі у виробничому включенні цих країн у світовий поділ праці, у розвиток в них експортоорієнтованих виробництв. Шанси України досягнути успіхів у цьому напрямку є ще меншими, про що свідчать результати більш докладного опитування іноземних інвесторів, проведеного Німецькою консультативною групою. Згідно з даним дослідженням мотиви інвесторів використовувати українську робочу силу є ще меншими: як фактор інвестиційної привабливості даний мотив зайняв для України щойно 6-ту позицію з оцінкою 1,4 бала з максимальних 4,0. У цей же час у країнах Центральної та Східної Європи він перебував на 3-й позиції (2,76 бала), в Чехії - на 1-й позиції (3,34 бала). Мотив “підвищення конкурентоспроможності продукції шляхом організації виробництва у країні збуту“ у Чеській республіці входить у число найважливіших мотивів поряд з мотивами збуту, однак в Росії та Україні даний мотив не набув такої ваги, незважаючи на низький рівень оплати праці. Це слугує ще одним доказом відсутності мотивації в інвесторів розвивати виробництво в Україні на даному етапі.
Основними ж мотивами інвестування (перші чотири позиції з 12-ти) в Україні визнано мотиви, орієнтовані на збут: забезпечення потенційних ринків збуту - 3,65 бала з максимальних 4,0; вихід на нові ринки - 3,5; подолання імпортних бар'єрів - 2,5; збереження і розвиток ринків -1,7.
 
Заслуговує уваги той факт, що чинники ринку оцінюються як значно важливіші аніж чинники, що мають характер державних заходів стимулювання іноземних інвесторів. Справді, такі чинники як нижчий рівень оподаткування, спрощені адміністративні процедури, менш суворі екологічні вимоги опинилися в заключній частині рейтингу.
Поряд із зазначеними стимулами, в Україні існує і ряд негативних обставин, які стримують надходження іноземних інвестицій.
Дуже важливим індикатором для іноземних інвесторів є рівень внутрішніх інвестицій в країні, оскільки його зростання вже само по собі свідчить про оздоровлення інвестиційного клімату, про існування відпрацьованого механізму приватного інвестування в економіці країни-рєципієнта. Тому катастрофічне скорочення внутрішніх капіталовкладень та відплив національного капіталу за кордон ще більше поглиблюють інвестиційну кризу. Більше того, такі процеси вказують на негативний стан інвестиційного клімату.
Істотною проблемою в покращенні інвестиційного клімату є створення адекватного світовим стандартам економіко-правового механізму, який здатен врахувати всю багатоманітність форм інвестування. Наприклад, необхідна не просто правова легалізація всіх форм лізингу в Україні, а створення ефективного механізму його реалізації.
Інформативними також є кількісні оцінки стану інвестиційного клімату. Дані оцінки, окрім того, що вони є компетентним експертним джерелом інформації, також добре ілюструють комплексність поняття інвестиційного клімату, врахування в ньому багатьох чинників, що вказують на рівень розвитку країни та її конкурентоспроможність.
Найвідомішими авторитетними системами оцінок інвестиційного клімату, які визнані в цілому світі, є рейтинги Institutional Investor, Euromoney та BERI.
Рейтинг Institutional Investor - це насамперед рейтинг (оцінка) кредитоспроможності країн. Він складається за участю експертів ста провідних міжнародних банків. Такі оцінки робляться кожних півроку за комплексним показником, що враховує різні аспекти і параметри платіжної спроможності та інвестиційної привабливості 135 країн.
Рейтинг Euromoney базується на дослідженні трьох груп індикаторів: 1) ринкових - 40 %; 2) кредитних - 20 %; 3) політико-економічних, які включають політичний ризик, економічне становище та прогноз економічного розвитку-40 %.
При формуванні рейтингу в інформаційній системі BERI (Business  Environment Risk Index) оцінюються (додаток Ж) політична стабільність, ставлення до зарубіжних інвестицій, націоналізація, девальвація, платіжний баланс, бюрократичні питання, темпи економічного зростання, можливість реалізації угод, витрати на заробітну плату, продуктивність праці, інфраструктура, умови коротко-та довгострокового кредитування.
У плані кількісних оцінок інвестиційного клімату показовими також є експертні оцінки України за 63 факторами стану та перспектив розвитку політико-правового, економічного, соціально-культурного та ресурсо-інфраструктурного середовища, проведені Київським національним економічним університетом.
Оцінка країни ведеться за 63 факторами, які систематизовані в групи та підгрупи:
1. Політико-правове середовище: політичні процеси та інститути -10 факторів, законодавство - 5.
2. Економічне середовище: сутність економічної системи - 4 фактори, структура економіки - 4, ефективність і орієнтація - 5.
3. Соціально-культурне середовище і мотивація: мотивація до пра­ці - 4 фактори, освіта і майстерність - 4, взаємовідносини - 4, ставлення до природи і майбутнього - 3.

Характерно, що в умовах екстраполяції трендів, що склалися (прогноз А), відзначається можливість погіршення впливу практично всіх середовищних факторів до рівня 2,05 бала. Але навіть при реалізації комплексу нових, позитивно спрямованих заходів кількісні оцінки покращення стану (прогноз Б) не є високими - лише 3,30 бала.
Отже, проведений аналіз ще раз підтверджує незадовільний стан інвестиційного клімату в Україні. Незважаючи на це, все-таки в Україні працює чимало іноземних інвесторів і при цьому з позитивними результатами. Вважаємо, що низькі оцінки інвестиційного клімату в Україні виступають лише певним попереджуючим сигналом для інвесторів, але зовсім не заперечують можливості реалізації успішних проектів.
Істотною проблемою залучення прямих іноземних інвестицій в перехідних економіках є створення відповідного правового поля, як однієї із складових інвестиційного клімату. При цьому основна увага звертається на стабільність законодавства, на гарантії та пільги для іноземних інвесторів.
Вважаємо, визначальними рисами правової держави є не лише добре відпрацьоване законодавство, яке захищає права громадян, господарюючих суб'єктів, але й механізм виконання цього законодавства. Мається на увазі роль закону у суспільстві, виконання його норм, функціонування судів, як інституцій, що покликані гарантувати дотримання закону та законних прав.
Іншою вагомою проблемою залучення іноземних інвестицій в перехідні економіки, зокрема в економіку України, є проблема корупції. Дослідження експертів Світового банку щодо прямого іноземного інвестування вказують на існування оберненої залежності між зростанням індексу корупції та обсягом прямих іноземних інвестицій на душу населення. В дослідженнях також відмічено падіння індексу конкурентоспроможності країни в міру зростання індексу корупції), а також зростання частини робочого часу, який керівники витрачають на контакти з державними чиновниками, при зростанні індексу корупції в країні.
Поряд з політичною та економічною нестабільністю, які стримують приплив іноземних інвестицій в Україну, бар’єром для її інвестування є українська система бухгалтерського обліку, що орієнтується на потреби податкових органів, а не на інформаційне забезпечення інвесторів. Інвестори, вкладаючи кошти, мають бажання порівняти фінансовий стан та результати діяльності українських підприємств з аналогічними іноземними. Для прийняття ефективних управлінських рішень іноземним інвесторам необхідна достовірна інформація про результати діяльності, насамперед про витрати та доходи як визначальні складові фінансових результатів.
Виходячи з вимог Закону України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні”, бухгалтерський облік є обов’язковим і ведеться підприємством, а податкова, статистична звітність грунтується на даних саме цього обліку.
Очікувалось, що запровадження національних стандартів бухгалтерського обліку спростить визначення прибутку до оподаткування, зникнуть відмінності між визнанням доходів, витрат і визначенням фінансових результатів в бухгалтерському та податковому обліку. Однак відмінності між даними поточного обліку і показниками фінансової звітності в податкових деклараціях є неминучими і стають більш глибокими. Кожне Положення (стандарт) бухгалтерського обліку все більш розділяє дві системи: бухгалтерський та податковий облік, оскільки вони мають різну мету.
З виділенням інвестиційних процесів в самостійний вид діяльності та введенням нового Плану рахунків у систему бухгалтерського обліку були запроваджені нові рахунки (субрахунки) і правила їх застосування для відображення довгострокових і короткострокових фінансових вкладень, випуску власних, купівлі-продажу цінних паперів інших підприємств. У практику бухгалтерського обліку було введено поняття “асоційоване підприємство”, “дочірнє підприємство”, ”консолідована фінансова звітність”, “метод участі у капіталі”, “суттєвий вплив” та інші, які зробили облік іноземного інвестування більш наближеним до міжнародних стандартів.
На підставі цих змін перед обліком інвестицій стоїть завдання  найбільш повного і всебічного інформаційного забезпечення даної сфери діяльності. Але, протиріччя закладені вже в формуванні моделей за окремими видами бухалтерського обліку.
У податковому обліку “інвестиція — це господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав і цінних паперів в обмін на або майно”. Звичайно, можна передбачити, що інвестиційна діяльність є сукупністю подібних операцій. У фінансовому обліку під інвестиційною діяльністю розуміють придбання або реалізацію необоротних активів і фінансових інвестицій, які не є еквівалентами коштів [131,п.4]. Навіть при поверхневому розгляді цих двох визначень видно закладені в них протиріччя. У податковому обліку інвестиційна діяльність обмежена тільки стадією постачання, а в фінансовому — поширюється і на сферу збуту. Різні й об’єкти управління.
Так, на відміну від фінансового, в податковому обліку придбання всіх цінних паперів належить до інвестиційної діяльності. Не менш проблематично склалося з визначенням виду діяльності за операціями з корпоративними правами. У податковому обліку внесення коштів або майна до статутного фонду в обмін на корпоративні права — це пряма фінансова інвестиція [65,пп. 1.28.2 ], яка є частиною інвестиційної діяльності підприємства. А в фінансовому обліку операції, що призводять до зміни розміру і складу власного капіталу, належать до фінансової, а не інвестиційної діяльності.
По-різному тлумачиться і категорія “фінансові інвестиції”. У податковому обліку під нею розуміють господарську операцію, що передбачає придбання корпоративних прав, цінних паперів, деривативів та інших фінансових інструментів. Згідно з ПБО-2 “фінансові інвестиції — активи, які утримуються підприємством з метою збільшення прибутку (відсотків, дивідендів тощо), зростання вартості капіталу або інших вигод для інвестора”. У свою чергу, під активами розуміють ресурси, отримані в результаті минулих подій. Цілком зрозуміло, що актив і господарська операція — категорії не тотожні.
Не відповідають нормативи бухгалтерського обліку і законам, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні. Згідно із Законом від 18.09.91 р. № 1560 “Про інвестиційну діяльність”  інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності [56]. Таке трактування повною мірою відповідає визначенню в фінансовому обліку інвестиції як активів. Але саме поняття інвестиційної діяльності як сукупності практичних дій громадян, юридичних осіб і держави, спрямованих на довгострокове вкладення капіталу в будь-яке підприємство з метою отримання прибутку, більше відповідає понятійному апарату податкового обліку.
У Законі від 19.03.96 р. № 93/96-ВР “Про режим іноземного інвестування”, що регулює  діяльність з іноземними інвестиціями, розглядаються питання, аналогічні Закону “Про інвестиційну діяльність”. Тому для поняття іноземної інвестиції необхідно повністю абстрагуватися від норм бухгалтерського обліку і, тим паче, від протиріч, закладених у них. На початковій стадії підприємство повинне визначити, чи є інвестиція іноземною, тобто інвестицією, що надає право на отримання передбачених законодавством пільг і гарантій.
Практика застосування національних стандартів показала, що правила ведення бухгалтерського обліку, порядок визначення фінансових результатів трактуються не з податкових позицій, а з точки зору економічної суті кожної господарської операції, і орієнтовані на міжнародні стандарти бухгалтерського обліку, а тому не передбачають формування показників, які використовуються для складання податкової звітності на основі чинного податкового законодавства України. Доходи, визнані в бухгалтерському обліку, як правило, визнаються валовими доходами і в податковому, але різниця може виникнути внаслідок не співпадання по звітних періодах, оскільки момент визнання доходу в бухгалтерському і в податковому обліку різний. Крім того, існують різні підходи щодо визнання доходів і валових доходів по окремих операціях, які визнаються валовими доходами і не є доходами в бухгалтерському обліку.
Питання змісту та форми Звіту про фінансові результати регулюється П (С) БО 3 “Звіт про фінансові результати”. Призначення Звіту про фінансові результати полягає спочатку у визначені чистого прибутку (збитку) звітного періоду виходячи з визнання доходу, що відповідають визначеним критеріям, по усім видам діяльності.
Треба відмітити, Звіт про фінансові результати передбачає окреме відображення доходів та витрат по кожному виду діяльності.
Відповідно до п. 13 П (С) БО 3 “Звіт про фінансові результати” у статті “Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг)” відображається загальний дохід від реалізації продукції, товарів, робот, послуг, тобто без вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та податків з продажу (ПДВ, акцизного збору та т. і.).
У міжнародній практиці такий дохід називається валовим доходом. Але у нас валовим доходом визначається показник, визначення якого встановлено Законом України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Таким чином, змішувати в одному терміні показники, означає вносити плутанину. Можливо, тому в П (С) БО 3 “Звіт про фінансові результати” дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) названий загальним доходом, а не валовим.
Розробники П (С) БО 15 “Дохід”, в протиріччя існування положень П (С) БО 3 “Звіт про фінансові результати”, однозначно встановили відображення доходу у фінансовій звітності підприємств методом нетто, тобто за вирахуванням сум, призначених третім особам (ПДВ, акцизний збір, інші податки, що належать перерахуванню до бюджету).
Тобто відповідно П (С) БО 15 “Дохід” у якості доходу основної діяльності повинен визнаватися тільки чистий дохід. Де ж вірно? У рядку 010 Звіту про фінансові результати, де вказується загальний доход з урахуванням непрямих податків, що включені у ціну реалізації продукції, або в П (С) БО 15 “Дохід”, де визнання загального доходу для мети фінансової звітності не визнається.
Суми визнаних витрат в бухгалтерському обліку і визнаних валових витрат в податковому також суттєво відрізняються. Бухгалтерський облік витрат грунтується на принципі обачності, згідно з яким методи оцінки витрат мають запобігати їх зниженню, а в податковому обліку підхід протилежний: валові витрати не повинні бути завищені, як наслідок, встановлюються обмеження при визнанні валових витрат. Необхідність відособленого ведення податкового обліку пояснюється тим, що визнання доходів і валових доходів, витрат (валових витрат), фінансових результатів (прибутку до оподаткування) у податковому законодавстві не відповідає основним принципам визнання доходу в бухгалтерському обліку. В результаті цього виникають розбіжності в визнанні доходів і витрат, визначенні фінансових результатів в бухгалтерському обліку і прибутку до оподаткування в податковому. Розбіжності між даними фінансової і податкової звітності на підприємствах і в організаціях України є досить суттєвими. Крім того, виникають протиріччя в термінології, основних моментах визнання доходів (валових доходів) і витрат (валових витрат). Відмінності у визнанні витрат і доходів в бухгалтерському і податковому обліку визнаються як тимчасові різниці, які являють собою відстрочені активи або зобов’язання.
Методологічні засади формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати, доходи, активи і зобов’язання з податку на прибуток і визначення відстрочених активів та зобов’язань обумовлює П (С) БО № 17 “Податок на прибуток”. При запровадженні П(С)БО № 17 необхідно визначити головні відмінності між позиціями щодо визначення доходів і витрат, згідно з податковим законодавством і національними стандартами, і встановити основні моменти, які призводять до виникнення тимчасових різниць, які визначаються як відмінності між оцінкою активу або зобов’язання за даними фінансової звітності і податковою базою цього активу або зобов’язання відповідно. На сьогоднішній день підприємства і організації України не мають стандартних форм розрахунку для узгодження податкового і фінансового обліку витрат доходів, на відміну від міжнародної практики. Причина полягає у виникненні методологічного вакууму між вимогами Міністерства фінансів України стосовно ведення бухгалтерського обліку згідно з національними стандартами і вимогами Державної податкової адміністрації щодо визнання податкових зобов’язань і ведення податкового обліку у відповідності з нормативною базою по оподаткуванню.
Дослідження міжнародного досвіду показали, що існують два основні методи вирішення проблеми узгодження податкового і бухгалтерського обліку:
- прибуток до оподаткування обчислюється безпосередньо за даними податкового обліку. Для цього можуть використовувати спеціальні рахунки податкового обліку в взаємозв’язку з рахунками бухгалтерського обліку, або по окремих об’єктах обліку ведуться паралельно регістри податкового і бухгалтерського обліку;
- база оподаткування визначається шляхом коригування фінансового прибутку відповідно до норм податкового законодавства.
Таким чином, на основі дослідження змісту Звіту про фінансові результати, як основного джерела інформації про результати діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, можна зробити висновок, що форма звітності, запроваджена в Україні не надає користувачам повного обсягу інформації без здійснення певного коригування показників. Це може викликати недовіру з боку закордонних партнерів до ступеня достовірності та повноти фінансової інформації.
Необхідно відмітити, що саме прибуток й рентабельність — основні критерії оцінки будь-якої сторони діяльності суб’єктів підприємництва. Однак самі по собі вони не можуть забезпечити фінансової стійкості підприємства. Тому при визначенні таких показників, як коефіцієнти ділової активності, прибутковості власного капіталу, необоротних активів тощо використовуються не тільки показники прибутку, рентабельності, але й інші, зокрема, сума активів, власного капіталу, основних фондів, дебіторської, кредиторської заборгованості та інші.
Має місце сказати, що для розрахунку зазначених вище показників в існуючій методиці використовуються тільки дані фінансового обліку, тобто витрати, доходи, кінцеві фінансові результати, розраховані лише на основі Звіту про фінансові результати. При цьому не враховується інформація податкового обліку.
Як відомо валовий дохід - це основне джерело формування фінансових ресурсів підприємства і державного бюджету. Тому при розрахунку певних показників фінансового стану підприємства, за основу яких взято прибуток або виручка від реалізації тощо, необхідно використовувати також розміри валових доходів, оподатковуваного прибутку та прибутку після оподаткування, визначеними за даними податкової декларації. Розраховані дані можна буде порівнювати з даними, визначеними звичною методикою, для встановлення відхилень поміж ними, виявлення чинників, що суттєво впливають на цю різницю.
Необхідно відмітити, що в сучасному бухгалтерському обліку використовується метод нарахувань. При цьому методі, навіть якщо платіж здійснюється до отримання товарів або послуг, його сума не зараховується у звітність як витрати. Замість цього відкривається рахунок “Видані аванси” (передплата).
Принцип нарахування породжує й інші бухгалтерські записи, завдяки яким фінансові звіти краще відображають фактичний фінансовий стан підприємства. У той же час на підприємстві складається парадоксальна ситуація: товари продані, послуги надані, але гроші не отримані. Парадоксальність цієї ситуації заключасться у можливості або неможливості визначити в даному випадку наявність прибутку.
Ця ситуація, яка відображає по-різному економічну і юридичну сторону господарських операцій щодо реалізації, створює виникнення “паперового”, неотриманого прибутку. Наслідком цього є відображення у Звіті про фінансові результати досить великого прибутку, хоча підприємство в дійсності виявляється неплатоспроможним.
Оцінити реальний фактичний результат діяльності підприємства можна, тільки використовуючи одночасно обидва моменти реалізації продукції або послуг - в момент відображення угоди, передаючи права власності на продукцію, послуги покупцю - метод нарахувань, або в момент фактичного отримання грошових коштів за відвантажену продукцію, надані послуги - касовий метод.
Таким чином, в існуючий методиці аналізу фінансового стану підприємства є певні недоліки, породжені паралельним існуванням декількох систем обліку (фінансового, податкового, управлінського), декількох методів відображення фактично отриманого доходу і фінансових результатів (метод нарахувань і касовий метод) та іншими чинниками, які не враховані в даній методиці. Тому потрібно звернути увагу на ці неузгодження, щоб вони були враховані при оцінці реального фінансового стану підприємства для прийняття правильних управлінських рішень.
Спираючись на міжнародний досвід і практику ведення податкового обліку на вітчизняних підприємствах можливо використання наступних шляхів мінімізації розбіжностей між базою оподаткування податком на прибуток і фінансовим результатом за даними бухгалтерського обліку:
- уніфікація складу доходів і витрат, або зменшення розбіжностей щодо їх формування ( узгодження моменту збільшення доходу в податковому обліку з датою визнання доходу відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку;
- удосконалення чинного законодавства стосовно оподаткування прибутку підприємств ( узгодження термінологічного апарату податкового законодавства і бухгалтерського обліку, скорочення і спрощення податкової звітності).
Усунення вище зазаначених недоліків надасть можливість досягти точнішого відображення фінансової та облікової інформації, спростити ведення бухгалтерського обліку, зробити бухгалтерську інформацію зрузумілішою, точнішою, а українські підприємства більш відкритими і привабливішими для іноземних інвесторів.
В ході дослідження з’ясовано, досягнути припливу іноземного капіталу неможливо лише лібералізацією законодавчого регулювання іноземного інвестування та наданням пільг іноземним інвесторам. Потрібне також здійснення економічних реформ та створення сприятливого макроекономічного середовища, використання опрацьованих і узгоджених стандартів інформаційного забезпечення господарської діяльності, зрозумілих нашим можливим партнерам у зовнішньо-економічному співробітництві. Основні форми стимулювання іноземних інвестицій наведені автором в додатку И.
Таким чином, при розгляді основних факторів і особливостей формування інвестиційного клімату в Україні, стає зрозуміло, що інвестиційний клімат у нашій державі поки що є вкрай несприятливий через загальну політичну і економічну нестабільність, низьку оцінку всіх середовищних факторів, повільні темпи і низькі результати трансформаційних процесів.